Петро Дмитрович Шаповал — людина добре відома на Чернігівщині. Колишній голова обласної адміністрації та обласної ради. Представляв Україну в Киргизії та Білорусі в ранзі Надзвичайного і Повноважного Посла. Вікіпедія відводить йому місце серед українських державних і політичних діячів, дипломатів. Останнім часом займається громадською діяльністю, очолює обласну організацію «Сила і Честь».
Отже, і розмова з таким досвідченим співбесідником торкатиметься головного: чи все вірно діється в нашому домі і які вузлові точки, що потребують максимуму уваги, він бачить? А ще — про еліту нації, покликану вести суспільство за собою: якою вона має бути, як формуватися, як діяти.
— На такі філософські питання кожен має шукати власну відповідь. А суспільство, держава, народ саме і складається з таких окремих частинок — людей. Тому чим більше розчарування і зневіри в пересічного жителя України, тим хиткіше становище в державі.
Далекий від думки, що «хтось там наверху» бажає зла власній землі. Та й без цілеспрямованого нищення держави не обходить нас руїна. Чому так сталося? Моя відповідь — ми перескочили через кілька сходинок демократичного розвит-ку й відразу опинилися «в дамках». Утім демократія — це форма організації життя суспільства. Тому повноваження і відповідальність виявилися такими непомірно важкими, а непідготовленість і, відверто скажу, непрофесіоналізм одразу опинилися на поверхні. Причому скрізь — від найвищих щаблів влади до районної і сільської. Люди змінюються на посадах, а їхніх прізвищ навіть ніхто вже не пам’ятає.
Згадайте, що найбільше закидали «батьку перебудови» Горбачову? Те, що він зруйнував стару хату, а нову почав зводити без фундаменту. Ми тоді опинилися просто неба. Історія, на жаль, учить, що нічому не вчить — знову танці на тих самих граб-
лях. Терпіти далі, як нашу Батьківщину розтягують по кишенях при попередній владі, ніхто вже не міг. Та нова прийшла без жодного натяку на стратегію. Пригадайте бодай кілька програмних постулатів, крім гасла «жити по-новому».
Хочу нагадати, що реформа — це докорінні зміни в різних сферах життя. Їхня мета — досягти такого стану суспільства, у якому поперед-
ні перешкоди позитивному розвитку існувати не можуть.
От, наприклад, створення поліції часто пропонують як орієнтир для наступних реформ. Крім подиву, це нічого не викликає, адже в правоохоронній системі відсутнє системне бачення проблем, натомість є та ж некомпетентність. Щоправда, усе почалося з 2005 року, із політичних призначень у силові структури та правоохоронні органи людей без підготовки. Якщо ми наслідуємо Захід, то треба змінювати спочатку законодавство, обмежувати повноваження людей, котрі не мають професійної освіти. Це ж абсурд, коли міністр не має профільної освіти! Чиновники наділені колосальними повноваженнями, але не мають компетенції, досвіду роботи, знання технологій роботи відомства.
Тому щодня доводиться стикатися з десятком найрізноманітніших проблем, коли люди не можуть зрозуміти, як можна позбавити їх пільг, частини пенсії, закрити школу чи лікарню всупереч Конституції? Але ж ніхто не зважає на закон, тому що дилетанту до розуміння технології прийняття рішення, його реалізації необхідно пройти певний шлях, здолати сходинки досвіду, навичок. Ми ж повірили в казки про «соціальні ліфти», котрі кожного винесуть на самісінький верх…
За таких умов обирати пріоритети для громадської діяльності не довелося. Серед найголовніших постулатів програми громадської організації «Сила і Честь» — боротьба за неухильне дотримання Конституції та законів, беззаперечне визнання верховенства права. Члени нашої організації — це люди, більшість із яких десятиліттями віддано служила народу України, ще до практики політично вмотивованих призначень на керівні посади. Колеги-спілчани всебічно аналізують ситуацію, готові запропонувати власні програми. На жаль, сьогодні влада не має потреби у фахівцях.
— Ще п’ять років тому ви говорили в одному з інтерв’ю про завдання су-спільства в розбудові держави та їхнє відображення в програмі громадської організації «Сила і Честь». Це, зокрема, розвиток громадянського суспільства; реформування системи державної влади; розвиток села та сільського господарства; незалежність енергетичної системи; високотехнологічне виробництво; детінізація економіки; модернізація транспортної та комунальної інфраструктури. Усе це лишається актуальним і сьогодні. Тобто за п’ятиліття нічого не змінилося?! Додалася війна… Як би ви сьогодні розставили пріоритети? І як вважаєте: ми вже почали рухатися вперед чи ні? Які найбільші ризики на нашому шляху?
— Змушений укотре згадати Макіавеллі. Він вважав, що для правителя є дві базові речі — здоров’я нації та інтелект нації. А що з нашим інтелектом буде, якщо кількість шкіл скорочується? І якість вищої освіти викликає немало запитань. Ще більше — культура, телебачення. Хто цим предметно опікується? Подивіться на місцевому рівні — чий голос лунає при визначенні перейменувань сіл і вулиць, зносу пам’ятників? Усіх чистять під одну гребінку. А де думка знаних митців, авторитетних архітекторів, краєзнавців, зрештою громади? Переконаний: і сьогодні будь-яка спроба перетворень у су-спільстві повинна починатися не з пошуку грошей чи повноважень. Вона повинна починатися з пошуку людей, які готові щось робити, які вміють і хочуть працювати. І не треба думати, що таких нема. Такі люди є завжди, треба тільки їх уміти знайти і, якщо треба, навчити й виховати.
На мою думку, при обра-нні фахівця повинні бути враховані, насамперед, його людські якості — порядність, повага до людей, відповідальність і неодмінно професійна освіта, досвід роботи за обраною спеціальністю, обов’язкове проходження основних ланок галузі. Недаремно в радянській армії не могло бути генерала, котрий не носив лейтенантських погонів. Нині ж маємо прапорщиків, які командують батальйонами. З історії відомо, що це завжди погано закінчувалося — як для батальйонів, так і для командирів…
Тому пріоритети незмінні — люди, особистості. Ми можемо все — волонтерський рух тому яскраве підтвердження. Але армії потрібні генерали. За цих умов і почнемо рухатися вперед. Зараз, вважаю, кружляємо навколо постаменту з написом « У Європу!».
Найбільшим ризиком для нашого суспільства стане «матрос Желєзняк». Образно кажучи, людина з рушницею. Сьогодні лише поодинокі фахівці висловлюють побоювання від того, що очікує Україну в разі ускладнення соціальної напруги. Уявіть собі ситуацію, коли з фронту масово повернуться солдати. Робочих місць, як бачимо, ніхто для бійців АТО не готує. Безробіття — це люмпенізація і маргіналізація. Реабілітацією, поверненням до повсякденного життя, котре за час їхньої відсутності, на жаль, ніяк не поліпшилося, а навпаки, теж ніхто глибоко не переймається. За таких умов можуть бути знесені всі — і праві, і винуваті. Такого розвитку подій побоююся найбільше.
— Мені дуже цікаво, чи можна взяти щось корисне від радянської спадщини, на вашу думку? Добре пам’ятаю ті часи, хоча не працювала на керівних посадах, але як громадянці мені здається, що тоді не все було так погано, були цікаві й ефективні моделі, які, можливо, можна б використати й сьогодні. Наприклад, підготовка кадрів партією, увага до цього питання. Узагалі, що ви думаєте про модну тему: якісну еліту суспільство має дбайливо вирощувати?
— Безперечно, не все було погано. Більше того, коли весь час нове покоління буде відкидати досвід і напрацювання попередників, суспільство тупцюватиме на місці. Руху не буде. Здається, ми всі тут експерти. Особливо останні десять років тільки те й робимо, що перекреслюємо почате іншими. Щодо еліти, то звернуся до класичного визначення — це невід’ємна частина су-спільства, обрані, найкращі. Є політична, економічна, адміністративна, військова, духовна, технічна, бізнесова еліти, виникнення яких пояснюється різними факторами — політичною владою, технічним і технологічним розвитком, природною обдарованістю окремих особистостей.
Дуже хотів би підкреслити: власне, адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не гарантує приналежність особи, котра її обіймає, до еліти. Для цього представника «суспільного інтелекту» характерні авторитет і популярність, неформальний статус лідера. Отже, основною ознакою еліти є, напевне, величина впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток нау-
ки, культури, техніки тощо. Власне, за цим впливом можна окреслити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства.
Але регіональну еліту складають не тільки дія-
чі місцевого рівня, але й усі яскраві особистості, таланти регіону. Підкреслю — всі талановиті особистості.
Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому. Невипадково завойовники завжди намагалися насамперед знищити верхівку, провідників, еліту нації, бо це — обов’язкова умова підкорення.
Ми сьогодні на вирощування еліти не працюємо. Висновки робіть самі.
Хотів би звернути увагу на те, що елітарність — не тільки привабливі привілеї, а й висока, гранична відповідальність. Тут у нас зовсім біда. Наприклад, у законі «Про статус народного депутата» ретельно перераховані права, виписані як привілеї, а обов’язків практично немає! Лише в кількох статтях скромно називають обов’язками тісний зв’язок із виборцями, інформування про власну роботу у Верховній Раді, виконання передвиборної програми. Та ще вимагається присутність на засіданнях і додержання Регламенту.
На мою думку, як тільки буде і запрацює закон про відповідальність за власні рішення, матимемо кардинально іншу картину з якістю депутатського корпусу, зваженістю законодавчих ініціатив та з їхньою кількістю. А для виходу України з кризової ситуації українські еліти повинні розробити національну ідею і стратегію побудови дієвої демократії та потужного економічного суспільства і підписати під нею свою політичну долю.
— Що б ви порадили новій місцевій владі, яка
щойно приступила до своїх обов’язків?
— Уважно прочитати головний документ — Конституцію. А ще — два закони: «Про місцеві державні адміністрації» і «Про місцеве самоврядування в Україні». Тоді відпадуть марні пошуки собі заняття, буде відповідальність. Там вказано, хто й чим керує. Переконаний: стануть неможливими ситуації, коли комунальне підприємство — тролейбусний парк, наприклад — лишається наодинці з проблемою пільгових перевезень. Через незрозумілі дії і пільги не скасували, і грошей у бюджет не заклали, а перевізники залишилися крайніми. А якби уважно прочитали закон, то й ради, котрі (так само за законом) висловлюють спільні інтереси громади, згадали: саме ці інтереси порушені, а в них є народні депутати. І адміністрації, котрі наділені обов’язком забезпечувати законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян у регіоні, замислилися б: як навести лад та усунути беззаконня. Одним словом, усі б заворушилися. Поки що — тиша. Тому головна порада — засукати рукава і працювати на конкретні результати!
Знаєте, яке надзвичайно приємне почуття? Пишатися успіхами дітей! Тож мені хочеться пишатися тими, хто прийшов нашому поколінню на зміну — в органах місцевого самоврядування, державній владі, громадських організа-ціях. Досить уже розчарувань.
Спілкувалася
Віра ЛОБАНОВСЬКА
