Генерал-лейтенант Андрій Таран подає свою точку зору на напрямок оборонної реформи у контексті початку каденції нового президента України
ДОВІДКА. Генерал-лейтенант Андрій Таран – колишній перший заступник командувача Сухопутних військ ЗС України. Проходив службу на посадах представника МО України при Постпредстві України при ООН, заступника начальника Головного управління розвідки МО України, аташе з питань оборони України в США. Провів вісім місяців в АТО, де очолював українську сторону СЦКК. Брав участь в роботі Тристоронньої контактної групи на переговорах в Мінську в якості представника України в робочій підгрупі з питань безпеки. Зараз у відставці.
Після переконливої перемоги на виборах Володимира Зеленського багатьох турбують питання щодо поглядів нової президентської команди в такій важливій сфері, як безпека і оборона держави. Українське суспільство очікує від нового керівництва країни реальних кроків із вирішення ключових питань, враховуючи відбудову українських Збройних Сил на нових засадах.
Зрозуміло, що нове керівництво не припинятиме роботу Генерального штабу ЗС України та Міністерства оборони України щодо продовження процесу реформування Збройних Сил відповідно до чинних програмних документів, таких як Стратегічний оборонний бюлетень України та План дій щодо впровадження оборонної реформи у 2016-2020 роках.
Водночас, якщо не змінити підходи керівників військового відомства до процесу реформування, то замість реального просування реформ суспільство знову побачить лише гучні заяви стосовно кількості підготовлених нормативних документів, відпрацьованих стандартів підготовки та переможних повідомлень про чергову модернізацію радянських зразків воєнної техніки, які є у нас на озброєнні з 60-х років минулого століття.
Перш за все, необхідно завершити перехід від радянських стандартів у структурі воєнного керівництва країни. Це, зокрема, стосується завершення переведення системи органів військового управління на J-, G-, S- структури (при цьому, не можна не враховувати потребу подолати внутрішню протидію з боку окремих військових керівників у реалізації такого переходу), а також відокремлення посади начальника Генерального штабу (НГШ) від посади Головнокомандувача ЗС (Верховним Головнокомандувачем залишається Президент України). При цьому необхідно враховувати, що розподіл посади НГШ — Головнокомандувача Збройних Сил України на дві посади з юридичної точки зору потребує внесення змін до 13 законів України, 7 указів Президента України, 7 актів Кабінету Міністрів України та цілої низки наказів Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Такі кроки нададуть Генеральному штабу реальну можливість зосередитись на плануванні та розробці довгострокової стратегії майбутнього розвитку Збройних Сил. Головнокомандувач ЗС, натомість, повинен зосередитись саме на безпосередньому веденні війни. Центром планування та ведення бойових дій за таких умов має стати Об’єднаний штаб, основу комплектації якого складатимуть офіцери Сухопутних військ, ВПС, ВМС, ССО, Національної Гвардії (хоча існування цієї структури окремо від Збройних Сил викликає багато запитань) та СБУ, що отримали досвід війни в зоні ООС (АТО). Саме до цього Об’єднаного штабу має, серед іншого, надходити вся розвідувальна інформація з району бойових дій, а штаб, зі свого боку, має доправляти розвідувальні дані і результати їх аналізу до бойових підрозділів в районі бойових дій. Наразі, відзначають експерти, процес односторонній: штаб лише збирає розвідувальну інформацію.
Зміна структури воєнного керівництва країни є лише складовою багатовимірного процесу реформування збройних сил. Як неодноразово зазначали іноземні військові експерти та радники, в Україні часто не розуміють, що терміни «професійна армія» і «контрактна армія» є різними за своєю суттю. Для того, щоб армія стала насправді професійною, необхідні реальні дії, а не паперові розробки. Це, зокрема, повинно враховувати серйозні зміни у процесі бойової підготовки військ. Певні кроки на цьому шляху були вже здійснені, але система замилювання очей під час проведення навчань, на жаль, не була викорінена. В цьому контексті необхідно здійснити кроки до децентралізації в системі ухвалення рішень і дозволити командирам середньої і нижньої ланок управління самостійно приймати тактичні рішення і нести за це відповідальність. Також неодноразово лунали заклики скоротити паперову роботу у частинах та підрозділах, відійти від радянських стандартів мислення, але реальних змін не відбулося.
Важливим є і необхідність навчання командирів усіх управлінських ланок розумінню необхідності фінансового планування в межах своїх повноважень. Свого часу я був вражений доповіддю командира батальйону СВ США про те, як він планує бюджет свого батальйону, де саме комбат повинен передбачити і витрати на паливно-мастильні матеріали, бойову підготовку і необхідність вчасної заміни акумуляторних батарей для бронетехніки тощо. І це – на рівні звичайного командира батальйону! Чи багато у нас сьогодні командирів батальйонів, яких навчили такому підходу до планування витрат бюджетних коштів, що йому виділяються? Питання, здається, є абсолютно риторичним…
Нагальною потребою реформування у військовій сфері є і продовження роботи щодо впровадження у ЗС України стандартів НАТО.
Як відомо, країни НАТО мають спільні стандарти (існує ціла низка угод щодо стандартів, так званих, STANAG – Standardization Agreement) на все — від калібрів стрілецької зброї до порядку зберігання боєприпасів, від необхідності виконання рекомендацій щодо психологічної ролі командира військового підрозділу до регламентації процедури передачі припасів між кораблями на морі, від норм, які стосуються захисту довкілля, до системи заправки на аеродромах. Лише термінологія містить більше десяти тисяч визначень термінів англійською та французькою мовами.
З переможних повідомлень теперішнього військового керівництва може скластися враження, що вже дуже скоро наші Збройні Сили стануть майже зразком відповідності стандартам НАТО. Насправді, таке враження буде дуже помилковим і далеким від реальної картини.
Попри урочисті заяви керівництва МО України щодо великої кількості вже запроваджених стандартів, стандартам НАТО наразі відповідають лише окремі зразки зброї та технічних засобів, насамперед ті, які наші військові отримали від країн альянсу. Попереду ще дуже багато роботи саме в напрямку переходу від гучних заяв до наполегливої повсякденної праці на шляху реального реформування Збройних Сил.
Однак, чи є вкрай необхідною для досягнення сумісності з арміями країн-членів НАТО повна заміна стандартів? Досвід Польщі, яка вступила до НАТО в 1999 р., свідчить, що це не обов’язково. Реформування Збройних Сил Польщі відбувалося поступово, здебільшого вже після набуття членства в Альянсі. Так, спершу лише одну третину армії готували до оперативної сумісності з військами НАТО. Це були сили швидкого реагування та стратегічного прикриття. Вони переходили на нове обладнання та озброєння, адаптували системи логістики, мали бути спроможними брати участь у місіях Альянсу. До них входили лише контрактники. А одразу після вступу до НАТО більше половини збройних сил Польщі становили призовники. Лише з початку 2010 р. польська армія цілковито функціонує на контрактній основі. Подібна ситуація і з озброєннями. Наразі військово-повітряні сили Польщі, поряд з радянськими винищувачами МіГ-29, експлуатують американські F-16.
Враховуючи наші реалії, головним завданням Міністерства оборони замість амбіційної, але недосяжної найближчим часом мети цілковитої адаптації ЗС України до стандартів НАТО може бути цілком реальна ціль – максимальне забезпечення здатності Збройних сил України взаємодіяти з силами НАТО.
При цьому, одним з пріоритетних напрямків реформування, безумовно, залишається удосконалення системи та прискорення прийняття відповідних рішень щодо реформування структур оборонно-промислового комплексу (ОПК), ґрунтовний підхід до формування державного оборонного замовлення (ДОЗ), ступеня його відкритості, прозорості управління підприємствами ОПК, залучення авторитетних міжнародних компаній для проведення аудиту оборонних підприємств України, усунення корупційних явищ та на цьому підґрунті залучення і впровадження інвестицій та інноваційних технологій для забезпечення складного процесу модернізації, розробок і закупівель новітніх (сучасних) засобів військової техніки та озброєння, який має відбуватися тільки за умов обґрунтування пріоритетних потреб всіх видів Збройних Сил воєнно-науковими структурами.
Дуже важливим є і питання забезпечення «соціального пакету» українських військовослужбовців, який дасть змогу зробити службу в армії привабливою, престижною та перспективною. Саме тому державні соціальні пільги, серед яких і грошове забезпечення, і надання службово-посадового житла, і пріоритетне право вступу до навчальних закладів, і безкоштовна освіта, і медичне страхування, і гарантії при звільненні з військової служби, є справді дуже важливими.
Говорячи про необхідність здійснення реформ в ЗС України, неможливо обійти питання й інших змін у сфері безпеки та оборони.
Це стосується, зокрема, таких делікатних питань, як реформування розвідки та контррозвідки.
Багатьом військовим експертам, як в Україні, так і за її межами, здається алогічним той факт, що у країні, яка веде бойові дії, військове керівництво позбавлене можливості забезпечувати контррозвідувальний захист збройних сил. Необхідно вивести військову контррозвідку зі структури СБУ та підпорядкувати її Міністерству оборони.
А щодо розвідки слід наголосити, що необхідність відновлення Комітету з питань розвідки, який би здійснював координацію діяльності всіх розвідувальних органів країни та спрямовував їх на виконання стратегічних завдань в інтересах держави, є дуже гострим питанням, з вирішенням якого не можна зволікати.
Протягом останніх років, на жаль, реформування в сфері безпеки і оборони не здійснювалося на належному рівні. Серед причин, безумовно, були і кадрові прорахунки, і корупційні складові кадрових рішень, і відсутність відповідного рівня координації та контролю такого реформування з боку Ради національної безпеки і оборони. Це стало причиною не тільки втрати Україною своїх військових можливостей, а й значного відтоку активних, підготовлених, з належним досвідом кадрів, які могли реалізовувати і генерувати ці реформи зсередини.
Підсумовуючи, необхідно зазначити, що потребу в рішучих змінах та реальних реформах (зокрема, прийнятті відповідних кадрових рішень) в керівних структурах як військового відомства, так і інших структур в сфері безпеки і оборони визнають на всіх рівнях. Єдине питання: чи будуть здатні члени команди новообраного Президента розставити правильні акценти.
